Лесі Українці знову не пощастило. Навіть із пам’ятником в Одесі

В Одесі вміють проводити заходи так, що після них залишається не відчуття культурного піднесення, а гіркий присмак непорозуміння. Особливо коли йдеться про пам’ятники. Особливо коли йдеться про Лесю Українку.

4 лютого 2026 року Департамент архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради оприлюднив результати відкритого всеукраїнського конкурсу на проєкт пам’ятника великій українській поетесі. Здавалося б — подія знакова, гідна поваги та уваги. Тим більше, що Одеська обласна універсальна наукова бібліотека імені М. С. Грушевського активно популяризує творчість Лесі Українки та підтримує ідею увічнення її постаті в міському просторі.

З 10 по 26 лютого конкурсні проєкти експонуються на першому поверсі бібліотеки. Урочисте відкриття відбулося з традиційним набором дійових осіб: чиновники, громадські активісти, члени ініціативної групи. Лунали промови про важливість культури, національної пам’яті, символів. Посадовці вручали грамоти в рамочках, фотографи та відеографи знімали, присутні обмінювалися черговими посмішками. Все виглядало передбачувано і буденно.

Якби не одне «але».

Навіть ця, на перший погляд, безневинна і протокольна подія не обійшлася без скандалу. І, як це часто буває в Одесі, скандал виявився значно гучнішим за сам конкурс.

Перше, що впадає в око, — хвиля обурення в соціальних мережах. Одесити та професійна спільнота активно обговорюють проєкти-переможці, і обговорюють без особливого захоплення. Люди сперечаються про художній рівень, виразність, відповідність образу Лесі Українки. Але естетика — річ суб’єктивна. Значно серйознішими є процедурні питання.

Почнемо з постаті секретаря конкурсу. Саме секретар зобов’язаний забезпечувати прозорість, порядок і дотримання регламенту. Цю ключову посаду обійняв якийсь громадянин Юрій Четаков. При цьому у відкритому доступі відсутня інформація про те, хто саме його призначив, на якій підставі та якими повноваженнями він наділений. Для всеукраїнського конкурсу, про важливість якого чиновники так багато говорили, така непрозорість виглядає, щонайменше, дивно.

Ще більш дивною виглядає позиція самого секретаря. Один із учасників конкурсу був дискваліфікований через порушення анонімності — у поданих документах нібито містилися ознаки, що дозволяли встановити авторство. Коли учасник запитав, чому секретар не перевірив документи при їх надходженні, той відповів, що не зобов’язаний їх читати.

Постає закономірне запитання: якщо секретар конкурсу не вважає за потрібне перевіряти конкурсні матеріали, то хто тоді відповідає за дотримання процедури? І яку роль взагалі виконує секретар — адміністративну чи декоративну?

Цей епізод сам по собі вже може стати підставою для судового оскарження результатів конкурсу.

Але й на цьому історія не завершилася.

Додатковий резонанс викликала публікація громадської діячки Альони Балаби, яка прямо звинуватила проєкт-переможець у плагіаті. За її словами, скульптура підозріло нагадує роботу відомої радянської скульпторки Галини Кальченко — збігається поза, пластика, загальний силует. Відмінності, за словами авторки публікації, зводяться лише до незначних деталей.

Якщо це відповідає дійсності, то йдеться вже не про художню дискусію, а про професійну і юридичну проблему.

Особливе занепокоєння викликає не сам факт можливого запозичення, а мовчання організаторів і членів журі. Ні пояснень, ні коментарів, ні спроб публічно прояснити ситуацію. Лише тиша — та сама чиновницька тиша, в якій зазвичай губляться незручні питання.

У підсумку конкурс, який мав стати актом пошани до великої поетеси, перетворився на чергову демонстрацію організаційної безпорадності та управлінської непрозорості.

Лесі Українці в Одесі справді не щастить. Не щастить із пам’ятником, не щастить із конкурсами, не щастить із тими, хто береться говорити від імені культури, але забуває про головне — про відповідальність.

Пам’ятник — це не просто бронза чи камінь. Це символ пошани. Символ пам’яті. Символ гідності.

І коли навіть цей символ стає предметом скандалів, процедурних порушень і підозр, питання виникає вже не до скульпторів.

Питання виникає до системи.

І, схоже, ця історія ще не завершена.