Низький художній рівень тих проєктів, що їх рекомендували до реалізації пам’ятника Лесі Українці в Одесі

Оголошення результатів відкритого конкурсу на проєкт пам’ятника Лесі Українці в Одесі перетворилося на скандал. По-перше, люди говорили про плагіат, а по-друге, загальний низький художній рівень тих проєктів, що їх рекомендували до реалізації, перевершив усі очікування.

Тож склалося враження, що обирати довелося не «найкраще серед геніального», а «найменш жахливе серед посереднього», пише дослідниця мистецтва Одеси Юлія Манукян.

Замовником конкурсу була міська рада, і проблема державних замовлень часто полягає у формалізмі – бажанні закрити «гештальт» історичної справедливості за бюджетні кошти. Чиновницький апарат апелює не до художньої цінності, а до зрозумілої йому «виховно-патріотичної» складової. Тому й концепція переможця звучить як рефрен з методичок СРСР: «поєднання класичних традицій та потужного ідейного змісту».

Перше місце (скульптор Микола Білик, архітектори Андрій Коструба, Марія Матушенко та Олександр Вовк) – найбільш контроверсійний проєкт, передусім через звинувачення в епігонстві. 

В соцмережах вже прозвучали заклики порівняти версію переможців з памʼятником Лесі авторства Галини Кальченко, встановленим на Байковому кладовищі. Загальна «естетична рамка» і деякі «збіги» справді помітні. Та сама статика фігури, пластика складок одягу, що переходять у масивну основу, аналогічний нахил голови та ідентичний жест правої руки, що притиснута до грудей.

Другий переможець (скульптори Віктор Липовка та Олександра Рубан, архітектори Андрій Даниленко і Катерина Липовка) демонструє дивне зачарування естетикою некрополів. Нічне освітлення на рендерах вдало маскує відсутність роботи з локацією та безликість формату «паблік-спейс із Pinterest». Етнографічні аплікації у вигляді плавучих орнаментів виглядають штучно, а «рентгенівський» погляд скульптури перетворює комеморацію на пародію.

Третє місце (скульпторка Анастасія Козмінська (Настя Мане), архітектори Микола Чепелєв і Микола Волков) підкуповує «людським» описом. Ідея Лесі як живої людини в контексті Одеси – міста «паузи між болем і словом», використання місцевого черепашнику як метафори «кострубатості» життєвого досвіду Лесі та самого міста, концепт contra spem spero як внутрішньої зібраності – звучить переконливо. Проте між текстом і пластичним втіленням лежить прірва. На виході – салонний образ, що дивовижним чином набув японських рис.

Чи не єдиною спробою виходу за межі канону став проєкт Андрія Ахтирського. Автор відмовляється від портретної ілюстративності на користь пластики розломів та нашарувань. Його обʼєкт принаймні претендує на розрив монотонного шаблону.

Натомість решта робіт – це чергове «свято високодуховності», що прикриває страх перед виходом за межі шаблону та рабську прив’язаність до паркової фігуративності.

Про те, що стосовно цієї ситуації сказали організатори і чи реально домогтися ревізії результатів – читайте в повному тексті Юлії Манукян за посиланням в коментарях.