Ян Гавзінський: «Цей альбом став не лише книгою про мистецтво, а й документом злочину проти української культури»

У гостях у «СЛОВА» людина, яка уособлює взаємозв'язок, тісне переплетення польської та української культур – Ян Гавзінський, він вже багато років займається увічненням пам'яті та творчої спадщини Народного художника України Альбіна Гавдзінського. І так, все по порядку…

— Пане Яне, розкажіть, будь ласка, трохи про себе.

— Мене звати Ян Гавзінський. Я народився у 1965 році у польському Вроцлаві, де живу й сьогодні. Я є племінником Народного художника України Альбіна Станіславовича Гавдзінського. З дитинства Одеса була невід'ємною частиною мого життя. Разом із батьками я часто приїздив до дядька, а після смерті батька продовжив цю традицію вже зі своєю родиною. Саме тоді між мною, Одесою та творчістю дядька виник особливий духовний зв'язок. Я мав щастя бути свідком народження багатьох його картин, годинами слухав його розповіді про мистецтво, життя і творчість. Саме тоді зрозумів, що живопис — це не лише фарби на полотні, а цілий світ людських почуттів і пам'яті.

Юрій Работін та Ян Гавзінський  у прес-центрі ОРО НСЖУ

 Його картини сприймаються всіма відчуттями: ти їх бачиш, чуєш, відчуваєш запахи, спеку, вітер, холод, пронизливий мороз. Ці полотна викликають безліч емоцій — радість, спокій, тривогу, меланхолію, захоплення й повагу до людей, зображених на них. Картини мого дядька сприймаються душею і серцем.

— Як виникла ідея створити монографію, присвячену Альбіну Гавдзінському?

— Вирішальним став мій візит до Нової Каховки у 2009 році. Я побачив музей імені Альбіна Гавдзінського, де зберігалися сотні його полотен, подарованих місту. Директорка музею провела мене залами, і тоді я вперше усвідомив масштаб цієї творчої спадщини. 

У цей період Альбін Гавдзінський написав багато полотен, 297 із яких подарував музею в Новій Каховці. Після цього музей назвали його ім'ям. Ще кілька картин він передав до Музею міста Нова Каховка. Згодом його неодноразово запрошували на урочистості місцева влада та керівництво музею його імені.

Саме тоді народилася ідея організувати велику виставку в Одесі та видати альбом, який документував би унікальний період творчості дядька, пов'язаний із Новою Каховкою. Мені хотілося, щоб ці картини побачило якомога більше людей, адже вони є частиною історії України.

Для реалізації цієї ідеї ми з відомою одеською галеристкою Ліндою Страутман, чудовим  фотографом Олегом Куцьким, згодим повернулися до Нової Каховки та зробили фото картин Альбіна Станіславовича, які повинні були стати ілюстративним матеріалом до майбутнього видання. Але по переду була пандемія, та повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Реалізація проєкту опинилась під загрозою.

— Чому реалізація цього проєкту тривала майже десять років?

— Насамперед через відсутність достатньої підтримки. Протягом багатьох років знаходилися різні причини, щоб відкласти цей проєкт. Я зрозумів, що фактично залишився зі своєю ідеєю сам. Але водночас відчував, що більше чекати не можна. Для мене це стало справою честі й людського обов'язку. На щастя, поруч були друзі з Одеси — фотограф Олег Куцький, дизайнер Леонід Ямроз та мій друг, художник і філософ, вже нажаль покійний, Володимир Кабаченко, які повірили в цей задум і допомогли його реалізувати. Без них цього альбому просто не існувало б.

— Що сталося з роботами Альбіна Гавдзінського після окупації Нової Каховки?

— Це одна з найболючіших сторінок цієї історії. Після повномасштабного вторгнення Росії музей імені Альбіна Гавдзінського був пограбований. Російські окупанти викрали колекцію картин, які мій дядько свого часу безоплатно подарував місту. Було знищено не лише музей, а й частину культурної пам'яті України. Саме після цих трагічних подій моя дружина Магдалена сказала мені дуже важливі слова: «Не чекай допомоги. Зроби це сам». Тоді я остаточно зрозумів, що цей альбом має бути виданий за будь-яку ціну.

— Чому для Вас було принципово завершити цей проєкт?

— Тому що це вже давно перестало бути лише мистецьким альбомом. Це документ часу. Документ пам'яті. Документ російського злочину проти української культури. Якщо самих картин сьогодні вже майже ніхто не може побачити, то принаймні їхні фотографії, історія їх створення та доля повинні залишитися для майбутніх поколінь. Я хочу, щоб цей альбом потрапив до бібліотек, музеїв, університетів України, а також до міжнародних інституцій, адже він може стати історичним доказом культурного пограбування України.

— Яке місце, на Вашу думку, творчість Альбіна Гавдзінського посідає в історії українського мистецтва?

— Для мене Альбін Гавдзінський — це значно більше, ніж Народний художник України. Він був людиною надзвичайної скромності, доброти й внутрішнього світла. Його полотна не просто показують життя — вони передають запахи, світло, тепло сонця, вітер, людські емоції. Це справжній імпресіонізм, який відчувається серцем. Його роботи є важливою складовою південноукраїнської художньої школи й водночас історичним документом цілої епохи. Я переконаний, що пам'ять про нього потрібно берегти не формально, а через реальні справи. Адже повага до великого митця — це питання нашої культури, честі та відповідальності перед майбутніми поколіннями.