Информация к новости
20-08-2023, 20:00

Майже прострочені. Чи розженуть депутатів і чи замінять міністрів

Категория: Новости / Политика


У нас появился канал в Telegram, в котором мы будем делиться с Вами новостями

 

Останній рік каденції дев'ятого скликання Верховної Ради почне свій зворотній відлік 29-го серпня. 

Саме цього дня в далекому і майже мирному 2019 році відбулося перше засідання новообраного парламенту. Тож, згідно з Конституцією, в останню неділю жовтня 2023 року мали б відбутися чергові вибори Ради. 

В 2019-му чинна Рада могла стати символом великого політичного оновлення та зміни поколінь у вітчизняному істеблішменті. Адже після появи поняття "монобільшість" вперше в історії України владі не потрібно було шукати союзників чи сваритися за посади.

Однак, за підсумками чотирьох років роботи, можна стверджувати, що "монобільшість" – синонім не так до слів "зміни" і "реформи", але ж до таких понять як постійні скандали, взаємозаперечні інтереси всередині фракції та пасування перед Банковою. У широкому сенсі монобільшість показала себе явищем одноразовим. 

До повномасштабної війни в політичних колах багато хто вважав, що ця Рада не має шансів досидіти до кінця 2023 року. 

Але, судячи з усього, чинне скликання не просто залишиться у парламенті до 29 жовтня, коли мали б відбутися перевибори Ради, а й має всі шанси стати найтривалішим за всю історію України. 

Співрозмовники УП у різних політичних таборах давно вже говорять про потребу провести вибори до Ради, навіть під час війни. З наближенням осені ці розмови набувають більшої інтенсивності та нових обґрунтувань. 

"Українська правда" вирішила розібратися, чи можливо провести будь-які вибори під час воєнного стану, чи насправді є в них потреба та які наслідки для української демократії це матиме.

Найдовше скликання в історії

"Якщо ви зараз подивитесь, що відбувається з цими всіма сварками то про бруківку, то про музеї, то про ще щось – народ дуже накручений. Всі хочуть комусь вломити, особливо владі", – ділиться спостереженнями в розмові з УП один із лідерів президентської партії "Слуга народу".

"Зазвичай такий негатив скидали раніше через вибори. І оскільки Раду найбільше не люблять, то логічно було б спустити пару в суспільстві через парламентські вибори. У нас поки таку ідею ніхто не пушить, але є люди, які про це подумують", – додає вищезгаданий соратник президента. Якби українське політичне життя протікало в геополітичному вакуумі, то ідея виборів до Ради, які і так мали б відбутись у жовтні цього року, виглядала б чимось бажаним. Однак у реаліях війни за виживання сама думка про оголошення виборчої кампанії натикається на величезний спротив у суспільстві та кілька суто юридичних надскладних перепон. 

Першою перешкодою для проведення виборів є те, що вони напряму заборонені законодавством. 

Стаття 83 Конституції передбачає, що "у разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України під час дії воєнного чи надзвичайного стану її повноваження продовжуються до дня першого засідання першої сесії Верховної Ради України, обраної після скасування воєнного чи надзвичайного стану".

Крім того, вибори президента, Верховної Ради і навіть органів місцевого самоврядування заборонені статтею 19 закону про правовий режим воєнного стану

Ці два пункти, а особливо норма Конституції, одразу стали аргументами в публічних дискусіях навколо теми виборів, які поступово розгорались в Україні впродовж останніх тижнів. Опозиція переконувала, що жодні вибори неможливі. Влада ж устами спікера Верховної Ради Руслана Стефанчука обережно запропонувала тезу, що насправді Конституція не забороняє проводити вибори.

"Заборони проводити вибори в Конституції немає. Така заборона міститься в законі "Про правовий режим воєнного стану". І тому конституційної заборони проводити вибори під час воєнного стану немає", – сказав Стефанчук в ефірі "єдиних новин".

В оточенні спікера УП пояснили, що саме мав на увазі голова парламенту.

"Ця 83 стаття просто пролонгує повноваження парламенту, якщо вони завершуються під час дії воєнного стану. Читати цю статтю без статті 76 неможливо. А вона передбачає, що строк повноважень парламенту складає 5 років. Тобто "пролонгація" за 83-ю статтею почне діяти лише з 29 серпня 2024 року. Але ще раз – ця стаття не встановлює конституційну заборону", – переконує співрозмовник із близького оточення Стефанчука.

"Тобто, якщо сильно захотіти, то вибори можна буде провести коли завгодно. Треба поміняти закон про воєнний стан, і ще буде купа роботи, але це формально можливо. Питання, чи воно можливо в реальності і для чого ці вибори взагалі", – пояснює простою мовою один із топів "Слуги народу".

З одного боку, вибори, принаймні в Раду, могли б згладити той разючий дисбаланс, який накопичився між запитом суспільства на певні політичні сили і реальним представництвом у Раді. Останні рейтинги довіри показують, що українці хотіли б бачити у владі потужне представництво захисників і волонтерської спільноти. 

Згідно з опитуваннями, 73% людей хотіли б великого оновлення влади після перемоги, а 69% українців воліли б змінити парламент. 

Натомість зараз чверть парламенту складають колишні регіонали та ОПЗЖшники, ще чверть – партії з доволі проблематичним політичним майбутнім, такі як "Батьківщина", "Голос" чи "Євросолідарність".

Вибори в Раду означали б знищення гегемонії "Слуги народу", а отже, створення системи нових політичних балансів і в парламенті, і в уряді, і в усій системі влади. Особливо це стосувалося б позбавлення абсолютистських повноважень президента і керівництва його Офісу, які під час війни стали майже необмеженими.

Крім того, оновлення парламенту не допустило б того, що наші європейські партнери поки впівголоса називають "простроченістю демократії".

"Американцям загалом вибори зараз не дуже цікаві. Але приїздять європейці, той же Пет Кокс (колишній голова Європарламенту, керівник групи з реформи Верховної Ради - УП), і кажуть, що от Путін навесні переобереться на новий термін, а у вас і в президента, і в Ради закінчуються повноваження. І Путін буде грати на цій "простроченості" вашої влади", – переповідає розмову із європолітиками один із керівників президентської фракції.

Однак попри всі аргументи за оновлення Ради є кілька речей, які роблять його по суті неможливим.

Передусім йдеться про те, що жодні вибори фізично неможливо провести.

Як верифікувати дані Реєстру виборців? 

Як проводити агітацію?

Як забезпечити роботу ЦВК і комісій, адже в будь-яку дільницю може прилетіти? 

Як голосувати, якщо цілий день буде повітряна тривога?

Як проголосувати мільйонам виборців за кордоном? 

Як проголосувати внутрішнім переселенцям, чиї документи і майно згоріли в Маріуполі, Волновасі, Мар'їнці чи Бахмуті? 

Зрештою, як голосувати мільйону мобілізованих воїнів, які тримають позиції від Куп'янська до Херсона? Покинути пости та йти на дільниці? 

Друга перепона на шляху до проведення виборів цього року технічна – строки. Щоб встигнути з виборами на осінь, треба оголошувати їх уже. Адже вибори це не лише день голосування. Це ще й висуванння, з'їзди, списки, кампанія, комісії, підрахунки тощо, тощо. Словом, це місяці часу. А його немає.

Третя перепона, може найголовніша, яка робить ідею виборів нездійсненною – екзистенційна. 

Немає нікого в Україні, хто б ставив під сумнів тезу, що вистояти в перші дні-місяці російського вторгнення наша країна змогла єдино через тотальну внутрішню єдність. Вибори – це завжди про розколи і внутрішні поділи.

І в момент, коли загрожене саме існування України як такої, перехід від пошуку того, що нас об'єднує, до пропаганди внутрішніх розколів виглядає не інакше як спроба самогубства.

Кажучи словами того ж Стефанчука, "вибори під час війни розірвуть країну".

Варіант із переобранням Ради виглядає в теорії гарним способом спустити пару в суспільстві. Але, найімовірніше, це теорія, яку ніхто не ризикне перевіряти на практиці.

Тож нинішньому скликанню парламенту, яке має шанси стати найдовшим в історії, доведеться й надалі бути громовідводом для точкового скидання негативу. 

І ми ще не раз побачимо, як президент після чергового журналістського розслідування публічно бичує і добивається вигнання особливо одіозних слуг народу, до якої б фракції вони не належали.

Тіні урядового кварталу

Кабінет міністрів Дениса Шмигаля жартома називають найбільш непомітним урядом за всю історію України. 

Багато хто вже й забув, що засідання Кабміну можна було подивитися по телевізору в онлайні і часом навіть стати свідками, як прем'єр сварить міністрів

Та насправді урядовці нікуди не поділися й працюють навіть інтенсивніше, ніж раніше: наприклад, засідання тепер проходять не один раз, як колись, а двічі на тиждень. 

Однак для сучасних держслужбовців політична безамбітність і відданість команді стали важливішими якостями, аніж компетентність чи публічність. 

Щоб не викликати невдоволення президента, голови ОПУ Андрія Єрмака чи його заступників, міністри часто уникають зайвий раз вийти на публіку та максимально узгоджують свою роботу на Банковій. 

У приватних бесідах з УП члени Кабміну абсолютно не приховують залежності від Офісу президента. 

"Ми часто читаємо якісь вкиди в Telegram, що ОПУ хоче замінити Дениса Анатолійовича. Насправді це викликає посмішку, тому що Шмигаль – ідеальний прем'єр для Зеленського. Він розуміє, що міністрами керує не він, а президент й ОПУ, і повністю приймає такі правила", – ділиться спостереженнями один із колег Шмигаля. 

УП раніше вже писала, що команду президента дратує, що уряд загалом бюрократизований і повільно шукає рішення на виклики війни. Але, з іншого боку, щойно хтось із міністрів починає проявляти надмірну активність, до нього тут же виникають додаткові "запитання" на Банковій. 

"Зараз в уряді дуже багато імітації роботи. Є усталена практика: президент озвучує якусь ідею – і всі біжать її виконувати. При тому, що часом це ідеї, які неможливо виконати. І колеги цього не озвучують, а показово починають організовувати наради, створювати робочі групи, про щось звітувати. А в кінцевому результаті лише заговорюють зуби", – скаржиться в розмові з УП один із членів команди президента. 

"Зеленському не можна казати "ні". Але можна і навіть треба пропонувати альтернативні речі. А люди не беруть на себе сміливості, щоб запропонувати інші шляхи для досягнення цілі. Через це купу всього не робиться і проблеми підвішуються", – додає співрозмовник. 

Через такі реалії "Українській правді" неодноразово доводилося чути побоювання з боку західних дипломатів, яких відчутно турбує, що якісь заступники голови ОПУ мають більший вплив, аніж міністри. 

Переобрання Ради могло б перезавантажити Кабмін та вдихнути у нього нове життя. Однак цього, як видається, не станеться. Тому в уряді триває практика точкової ротації. Якщо проаналізувати склад Кабінету Шмигаля, то з 2020 року там замінили три чверті всіх міністрів!

Наразі черга дійшла до міністра оборони Олексія Резнікова, про потенційне звільнення якого у владних колах говорять ще з початку року

Взимку Резніков був готовий очолити Міністерство юстиції, однак його спробували відправити у Міністерство з питань стратегічних галузей промисловості, від чого міністр оборони категорично відмовився

Зараз же декілька джерел УП в оточенні президента пророкують Резнікову позицію посла України у Великій Британії. І міністр оборони зовсім не проти реалізувати цю ідею.

З кінця липня Зеленський і справді активно шукає нового міністра оборони. 

"Якось від президента лунала така претензія: а навіщо нам міністерство стратегічних галузей промисловості, якщо ми не можемо знайти міністра оборони", – переказує епізод однієї з робочих нарад на Банковій співрозмовник у команді президента.

Найбільш імовірними кандидатами на посаду очільника МО ще на початку серпня джерела УП називали віцепрем'єра з відновлення України Олександра Кубракова та міністра з питань стратегічних галузей промисловості Олександра Камишіна. З обома були розмови на Банковій, однак жоден поки серйозно не готується до зміни посади. 

"Проблема в тому, що насправді ніхто не хоче йти міністром оборони. Тому що це реально дуже складне міністерство і величезна відповідальність, а часу розбиратися ні в кого немає, тобто треба працювати відразу з коліс", – пояснює не під запис один із членів Зе!команди. 

Окрема проблема – створення власної команди, адже заступників лише формально пропонує сам міністр. У нинішніх реаліях, а особливо в Міноборони з його вісьмома замміністрами, це питання вирішується тільки на Банковій.

"Нам казали, що Резнікова будемо знімати. А от коли і кого будемо призначати йому на заміну, ще не знаємо. Міністр оборони – це квота президента, тому нехай він сам вибере кандидатуру", – з відчутною втомою в голосі коментує УП один із лідерів монобільшості. 

***

Кадрова проблема уряду Шмигаля значно глибша. Зеленському та його людям все важче залучати до команди людей ззовні. 

Це помітно, скажімо, на прикладі Міністерства культури та інформаційної політики: Олександра Ткаченка звільнили, а нового міністра не призначили. Навіть не намагались, тому що Банкову задовольняє перший заступник міністра, класичний чиновник Ростислав Карандєєв.

"З людьми величезна біда. От, наприклад, приходимо до людини з бізнесу, мовляв, іди в уряд заступником міністра. Він каже: "А що ви можете мені запропонувати?" – зізнається УП один із членів команди президента. 

"Він пояснює: "Я легально заробляю ті самі гроші, що у владі міг би нелегально. Самостійність рішень ви мені не дасте. Поваги від вас не буде. Бронь від армії я і так маю. То що я отримаю? Лише проблеми з правоохоронцями". І я навіть не знаю, що маю на ці всі доводи відповідати", – роздратовано додає співрозмовник.

Поки народні депутати та урядовці намагаються знайти свою суб'єктність в умовах повномасштабної війни, вакуум влади все щільніше заповнюють люди, які працюють в Офісі президента. Органі, згадки про який навіть немає в Конституції. 

Роман Кравець, Роман Романюк – УП




Если вы обнаружили ошибку на этой странице, выделите ее и нажмите Ctrl+Enter.

Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь.
Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.