Зустріч міністрів закордонних справ, що завершилася у Празі у п’ятницю, мала статус "неформальної". І не тільки через те, що офіційні міністерські наради зазвичай відбуваються у Брюсселі, у новій штаб-квартирі Альянсу.
Такий "полегшений" статус дозволив міністрам не перейматися ухваленням офіційних рішень, а до того ж дав змогу зібратися без зайвих вух та очей. По-перше, на переговори до Праги не запросили навіть найближчих партнерів Альянсу, як-то Україну. По-друге, зустріч міністрів відбувалася у найвужчому можливому колі.
Жодних послів, жодних помічників. Лише особисто міністри і найвищі керівники НАТО: генсек, його заступник, керівництво Військового комітету Альянсу.
Усе для того, щоби відверто й без формальностей поговорити про подію, до якої лишилося трохи більше місяця – "ювілейний" саміт НАТО у Вашингтоні, на якому Альянс відзначить своє 75-річчя. Для США, де президент Байден іде на вибори і зберігає надію на переобрання, важливо, щоби саміт став успішним. А це означає, що всі члени, зокрема дедалі більш проросійська Угорщина, мають домовитись про рішення.
Зокрема – і про допомогу Україні, без чого саміт буде однозначно провальним.
Редактор "Європейської правди" слідкував за дискусіями у Празі, які виявилися вельми результативними, але й лишили низку запитань.
Нещирі обмеження
Хоча міністри зібралися у Празі передусім для підготовки саміту НАТО, головна тема їхніх заяв, а також заяв генсека Альянсу виявилася дещо іншою.
Активізація бойових дій на Харківщині та обстрілів Харкова військами РФ поставила руба питання про те, як Україна може протистояти російській агресії за умов, коли їй забороняють бити по нападниках зброєю, яку надають західні партнери. Адже без ударів ЗСУ про військах та озброєнню, скупченому на російській території, війна на харківському напрямку перетворюється у "гру в одні ворота", коли росіяни можуть вести обстріл українських позицій та цивільної інфраструктури фактично без загрози отримати удар у відповідь.
Як вдало описав це чеський міністр Ян Ліпавський, Україну змушують "воювати з однією рукою, зав’язаною за спиною".
Останні дні травня стали переламними у вирішенні цієї проблеми.
Як відомо, проти ударів по території РФ виступали передусім США.
Для Вашингтона це було настільки чіткою "червоною лінією", що й інші союзники не бралися її публічно підважувати. А коли британський міністр Кемерон порушив це правило і публічно заявив, що дає Україні дозвіл на такі удари – Вашингтон натиснув на британців і змусив їх відмовитися від цього кроку.
Однак битва за Харківщину довела багатьом столицям необхідність діяти всупереч американському табу.
Почалася лавина заяв на підтримку ударів по РФ.
Нідерланди, Данія, Норвегія, Франція, Фінляндія, Польща, Чехія, Литва, Латвія, Естонія тощо публічно заявили про те, що не обмежують право України бити по території тією зброєю, яку вони надали. Прага та Варшава пішли ще далі та оголосили, що насправді вони ще з 2022 року не заперечували проти таких ударів. Тож Україна вже давно б’є по Росії західною зброєю, і нічого – небо не впало на землю.
Але справжньою революцією стало те, що генсек НАТО – який майже ніколи не діє всупереч волі США – перетворився на відкритого лобіста ударів ЗСУ по Росії.
Під таким публічним, а до того ж аргументованим тиском адміністрація Байдена здалася. Білий дім повідомив Київ, що знімає повну заборону, а натомість обмежує застосування зброї "прикордонними територіями". Заборона бити далі від кордону, зокрема й по військових об’єктах – збереглася.
А втім, ця поступка насправді довела нещирість позиції США.
Раніше, коли у Вашингтоні виступали категорично проти ударів по Росії, то пояснювали це "загрозою ескалації" та "втягуванням у війну". Мовляв, якщо американська зброя влучить по російських об’єктах, то це нібито означатиме, що США вступили у війну.
Ця логіка від початку видавалася хибною, особливо якщо згадати, що Україна давно і успішно б’є західною зброєю по Криму, який РФ вважає "своїм" (не кажучи вже про області півдня і сходу, які Москва на папері також анексувала) – і це не має жодних подібних наслідків.
Нові правила доводять, що Білий дім і сам не вірив у свої аргументи. Бо коли обмеження зняті, але лише частково – то це означає, що реальний мотив був іншим.
Але треба визнати, що без тиску з боку інших союзників по НАТО, й передусім без принципової позиції генсека, яку він публічно просував протягом усієї зустрічі у Празі, під питанням було би навіть таке коригування.
Мільярди для ЗСУ
Та якщо нові правила використання зброї ЗСУ насправді не стосуються саміту НАТО як такого, то інша тема, що викликала жваві дискусії у Празі, напряму дотична до зустрічі лідерів у Вашингтоні.
Це – ідея Єнса Столтенберга про те, щоби лідери Альянсу на саміті у липні схвалили рішення про довгострокове фінансування для України.
А на додачу НАТО має взяти на себе більшу координаційну роль у розподілі та виділенні зброї та боєприпасів для українських військових.
Зараз цю роль значною мірою виконують США (саме американці, а не Альянс як організація, є офіційними лідерами координаційного формату "Рамштайн"). Але з огляду на дуже імовірну перемогу Трампа у США, яка може принести невизначеність, а також зважаючи на досвід 2023-24 років, коли США тривалий час не могли схвалити пакет допомоги Україні, – з’явилася ідея про перерозподіл відповідальності.
Крім того, в частини держав НАТО є невдоволення тим, що обсяг допомоги ЗСУ не завжди відповідає економічній силі країни. Наприклад, Франція та Німеччина мають порівнюваний розмір економіки, але обсяг оборонної допомоги відрізняється приблизно удвічі.
Треба визнати, що амбітність планів НАТО з часом лише зростає.
Ідея зміну схеми фінансування зброї для ЗСУ уперше стала публічною два місяці тому, і тоді йшлося про фонд на 100 млрд доларів або євро (за різними повідомленнями) на 5 років, тобто 20 млрд на рік.
Ця пропозиція зустріла протилежні відгуки – від повної підтримки до повного заперечення, при цьому чимало голосів вважали її занадто амбітною, і тому нереальною для втілення. Втім, і від штаб-квартири Альянсу, і від Вашингтону при цьому лунали позитивні оцінки.
Але після дискусій, що тривали два місяці, генсек НАТО представив у Празі оновлену пропозицію, вартість якої зросла удвічі, з 20 до 40 млрд на рік.
. А втім, відмінністю стало те, що Столтенберг вже не згадує слова "фонд". Це означає, що ці багатомільярдні суми, найімовірніше, будуть розподілятися не централізовано або не лише централізовано. Умовно кажучи, Німеччина й надалі платитиме за зброю для ЗСУ з власного бюджету, без перерахування натівському посереднику.
Однак має з’явитися механізм координації та розподілу навантаження між столицями.
Важливі деталі щодо того, як працюватиме ця схема, як вестиметься підрахунок та як визначатимуться квоти, ще не представлені та мають бути погоджені. Генсек пропонує щоби внесок кожної країни залежав від її ВВП. Низка союзників, як-то держави Балтії, пропонують встановити цільовий показник у 0,25% ВВП для оборонних закупівель для ЗСУ. Швидше за все, окремі держави і надалі передаватимуть Україні більше, ніж належить за квотами.
Усе це НАТО має погодити за місяць, що лишився до саміту, щоби у Вашингтоні урочисто затвердити узгоджене всіма рішення.
Але для цього ще треба вирішити угорську проблему.
Уряд Віктора Орбана, який небезпідставно вважають антизахідним та проросійським, відразу виступив проти нової схеми допомоги Україні.
Будапешт навіть проводив публічну хейт-кампанію проти цієї ідеї та проти Дій Альянсу загалом, переконуючи своїх громадян, що НАТО прагне "третьої світової війни".
Але примітно, що в останні дні, попри оновлення пропозиції генсека НАТО та ї активне обговорення, в Угорщині утримуються від будь-яких коментарів, немов не помічаючи нової ініціативи. А господар міністерської зустрічі у Празі, чеський міністр Ян Ліпавський зізнався, що вже є ідеї, які можуть переконати Угорщину підтримати фінансування ЗСУ.
Від членства до гарантій
І, нарешті, ще однією темою обговорення на саміті НАТО є питання майбутнього вступу України до Альянсу
Офіційно це головне очікування української сторони від Вашингтонського саміту. Як і торік, Київ наполягає, що Альянс має всі підстави схвалити політичне запрошення України. А у США – теж так само, як і торік – від цього дуже нервують і докладають усіх зусиль для того, щоби переконати Київ поки що відмовитися від цієї ідеї.
Україна та її друзі у Альянсі, зокрема держави Балтії, отримали вже безліч сигналів з переконливими проханнями не порушувати це питання і не ставити Байдена в складну ситуацію – адже він усе одно відмовить (знову ж таки, як і у Вільнюсі).
Але є також важлива відмінність від минулого року.
Якщо перед Вільнюським самітом офіційний Київ справді сподівався отримати перемогу щодо свого вступу, то зараз уже є розуміння, що пробити американську стіну не вийде, і без компромісів не обійдеться.
І якщо ще донедавна у Вашингтоні не були готові до прогресу щодо членства в принципі, то зараз з’явилися дуже обережні позитивні сигнали. Так, перед зустріччю у Празі посол США при НАТО публічно заявила, що є згода зробити крок назустріч Києву: для цього саміт НАТО змінить формулювання щодо членства України (і вкотре нагадала: "Але не здумайте просити про запрошення"). Чи будуть ці зміни справді значимими – наразі невідомо.
Ще одне можливе політичне досягнення саміту стосується безпекових угод між Україною та її партнерами, які в Україні часом (не зовсім коректно) називають "безпековим гарантіями".
Як відомо, на вільнюському саміті НАТО у 2023 Україна та держави G7 почали переговори про безпекові угоди. У січні 2024 року Київ підписав першу таку домовленість з Британією. Джерела "ЄвроПравди" засвідчують, що у червні на саміті G7 Зеленський має підписати аналогічну домовленість із президентом США Байденом, переговори про неї добігають кінця.
Ідея Києва – вийти до Вашингтонського саміту на "парасолькову" багатосторонню домовленість, що об’єднає всі безпекові угоди. Заява Блінкена дає надію на втілення такого плану.
І найголовніше – це те, що всі ключові гравці, включно зі США, погоджуються, що ці безпекові домовленості не мають стати "замінником членства", а натомість мають діяти до вступу України у Альянс. Те, що зрештою Україна набуде членства в НАТО, наразі ніхто публічно не ставить під сумнів.
Автор: Сергій Сидоренко,
редактор Європейської правди,
з Праги
