В Одесі відбулася Міжнародна наукова конференція-фестиваль «Захід — Схід: культура і сучасність», присвячена культурному діалогу, збереженню мистецької пам’яті та постатям видатних представників українсько-вірменського культурного простору.
В Одеській національній музичній академії імені А. В. Нежданової відбулася Міжнародна наукова конференція-фестиваль «Захід — Схід: культура і сучасність». Традиційний мистецько-науковий форум об’єднав викладачів, науковців, студентів, музикантів, представників культурних спільнот та гостей, для яких мистецтво є не лише предметом професійного дослідження, а й важливою формою суспільного діалогу.
Конференція вже багато років є своєрідним простором зустрічі різних наукових поглядів, мистецьких традицій і культурного досвіду. Її особливістю стало поєднання наукової частини з концертною програмою. Адже культуру недостатньо лише досліджувати й описувати — вона має звучати, жити у виконанні, передаватися від учителя до учня і ставати особистим досвідом слухача.
Цьогорічна зустріч мала особливий символічний вимір. Вона була присвячена пам’яті заслуженого діяча мистецтв Вірменії, професора Сергія Галустовича Мацояна та українського художника Валерія Арутюновича Гегамяна — митців, чия діяльність стала частиною багатонаціональної культурної історії Одеси та України.
Культура як простір діалогу
Україну та Вірменію пов’язують не лише сучасні культурні контакти. Це значно глибший історичний зв’язок, який формувався протягом століть. Вірменська культура давно присутня в українському культурному просторі, а Одеса від самого початку свого розвитку стала містом зустрічі різних народів, мов, релігій і художніх традицій.
Саме тому Одеса є природним місцем для розмови про культурний діалог. Тут співіснували й взаємодіяли різні мистецькі школи, а представники різних національних культур не лише зберігали власну традицію, а й збагачували спільний культурний простір.
Ця ідея стала однією з центральних у конференції. «Захід — Схід» у її назві — це не протиставлення, а можливість почути одне одного. Минуле і сучасність, академічна наука та виконавське мистецтво, українська та вірменська культурні традиції зустрілися тут у спільному просторі.
Особливого значення набуло звернення до пам’яті про людей, які протягом життя працювали для культури та освіти.
Сергій Мацоян: людина, яка залишилася в музиці
Під час конференції неодноразово звучало ім’я Сергія Галустовича Мацояна — диригента, педагога, професора, заслуженого діяча мистецтв Вірменії, людини, яка багато років була пов’язана з музичним життям Одеси та Одеською національною музичною академією.
Як зазначалося під час зустрічі, конференція має особливе значення ще й тому, що дозволяє не просто згадати митця, а продовжити його справу — через студентів, виконавців, педагогів і музику.
Доктор мистецтвознавства, професор Алла Соколова, вітаючи учасників, наголосила на багаторічній історії конференції та важливості збереження професійної й людської пам’яті. Говорячи про Мацояна, вона підкреслила, що він присвятив роки Академії, музиці та студентам. І якщо сьогодні колеги та учні продовжують те, чому він віддав своє життя, то в цьому сенсі його життя продовжується в них.
Ця думка стала своєрідним лейтмотивом усього заходу.
Олена Миколаївна Маркова, заслужений працівник культури, доктор мистецтвознавства, професор, розповіла про власні професійні та особисті спогади, пов’язані з Мацояном. За її словами, щорічна конференція відбувається ще з 1999 року, а вірменська присутність у музичному житті України має давні та глибокі традиції.
Для самої Олени Маркової Мацоян був цілою епохою — справжнім професіоналом, який ставився до музики надзвичайно відповідально.
Особливо яскраво у спогадах постала його диригентська робота. Мацоян умів глибоко працювати з солістами та оркестром, уважно ставився до людського голосу, а перед репетиціями оперних сцен детально вивчав драматургію твору, характери героїв, логіку їхньої появи на сцені. Для нього музика ніколи не існувала окремо від змісту.
Його професійний шлях був пов’язаний із Київською консерваторією, де він навчався у відомих педагогів і диригентів. Важливе місце у його підготовці посідала також композиторська освіта.
Колеги згадували Мацояна як людину щиру, відверту й принципову, яка надзвичайно серйозно ставилася до кожного концерту. Сцену він сприймав як свято музики.
Символічним спогадом стало й виконання творів Арама Хачатуряна, зокрема «Вальсу» та «Танцю з шаблями», які звучали наприкінці концертів. У цьому бачили не просто програмний вибір, а особливий зв’язок Мацояна з вірменською музичною традицією та пам’яттю про великого композитора.
Для багатьох присутніх Мацоян був не лише диригентом і педагогом. Він був людиною, яка допомагала іншим входити у професійний світ музики.
Окремо згадувалася його роль у житті вірменської громади, участь у концертних та хорових проєктах, увага до молодих музикантів. Академія, за словами учасників конференції, фактично стала для нього другим домом.
Промовці наголошували: коли минають покоління, особливо важливо не дозволити професійному досвіду зникнути разом із людиною. Пам’ять у такому випадку стає не лише даниною минулому, а способом передати майбутньому те, що було напрацьовано попередниками.
Валерій Гегамян: мистецтво як продовження традиції
Ще одна важлива постать, якій була присвячена конференція, — український художник Валерій Арутюнович Гегамян.
Під час мистецтвознавчої частини зустрічі йшлося про його роль у розвитку художньої освіти та формуванні мистецького середовища. Зокрема, згадувалося заснування ним у 1965 році художньо-графічного факультету.
Творчість Гегамяна розглядалася в ширшому контексті вірменської та європейської художньої традиції. У ній дослідники простежують зв’язки з культурною спадщиною Вірменії, давніми мистецькими традиціями, а також із художніми пошуками ХХ століття — від фовізму та кубізму до творчого досвіду Мартироса Сар’яна та Анрі Матісса.
Таким чином, постать Гегамяна постала не лише як сторінка історії українського мистецтва, а як приклад того, наскільки органічно різні культурні традиції можуть взаємодіяти та народжувати нову художню мову.
Коли науковий діалог продовжується музикою
Після наукової частини конференції її ідеї продовжилися вже мовою музики.
Концертна програма об’єднала твори різних епох, стилів і національних традицій — від української народнопісенної основи та європейської класики до музики ХХ–ХХІ століть.
Музична програма розпочалася з української музики. Ольга Луцюк, студентка другого курсу кафедри народних інструментів, лауреат міжнародних конкурсів, виконала «Фантазію на тему української народної пісні “Летів пташок понад воду”» Віктора Власова. У цьому творі фольклорне джерело отримує професійне інструментальне переосмислення.
[media=https://www.youtube.com/watch?v=hKC3DnOT7P8]
Вокальний блок представила Амріта Чернишова, студентка четвертого курсу кафедри вокального співу, лауреат міжнародних конкурсів. Прозвучали сцена зваблення Манон з опери Жуля Массне «Манон» та «Іспанська серенада» Сесіль Шамінад.
Українська композиторська традиція ХХ століття була представлена творами О. Родіна — «Елегією» у виконанні викладача кафедри струнних інструментів, лауреата міжнародних конкурсів Ольги Іонової, а також «Піснею шинкарки» з опери «Катерина», яку виконала солістка Одеського національного академічного театру опери та балету, кандидат мистецтвознавства Наталія Каданцева.
Партію фортепіано виконала провідний концертмейстер Одеського національного академічного театру опери та балету, лауреатка міжнародних конкурсів Людмила Пшенишна.
Окремий фортепіанний блок представила заслужений діяч мистецтв України, професор кафедри спеціального фортепіано Тетяна Шевченко. У її виконанні прозвучали твори Я. Гарштя «Спогади», М. Скорика «Коломийка» та О. Польового «Зимовий вальс».
Особливого звучання цьому фрагменту надала розповідь про виконавську пам’ять. Як було зазначено, ці твори виконувалися за життя їхніх авторів і за їхнього схвалення. Отже, сьогоднішнє виконання продовжує живу традицію, яка колись була безпосередньо почута самими композиторами.
Особливо згадували Олександра Польового, багато років пов’язаного з викладацькою діяльністю в Академії. Його життя обірвалося рано, однак його музика продовжує звучати. «Зимовий вальс» у цьому контексті став своєрідним музичним знаком пам’яті про композитора та його присутність у культурному житті Академії.
Наступний блок поєднав дві різні традиції. Лариса Лобода, кандидат мистецтвознавства, доцент, декан вокально-хорового факультету, кафедри сольного співу Одеської національної музичної академії імені А. В. Нежданової, виконала «Колискову Клари» з опери «Поргі і Бесс» Джорджа Гершвіна та «Поцілунок» Луїджі Ардіті. Партію фортепіано виконала заслужений діяч мистецтв України, доктор мистецтвознавства, професор Лілія Шевченко.
Твір Гершвіна продемонстрував особливий синтез академічної оперної традиції та джазової культури Америки, тоді як музика Ардіті звернулася до блискучої вокальної концертної традиції XIX століття.
У виконанні Лілії Шевченко також прозвучали «Дві прелюдії» О. Красотова — жанрові мініатюри, у яких концентрується значний образний та інтонаційний зміст.
Завершила концертну програму Дарья Андросова, представивши своєрідний діалог епох — музику Йоганна Крістіана Баха, сучасного грецького композитора Димитріса Терзакіса «Lux et tenebrae» («Світло і пітьма») та «Казку» К. Корчмарьова.
Три різні художні світи, три історичні контексти, різні стилі та музичні мови — і водночас спільна здатність мистецтва долати часові та культурні межі.
Пам’ять, яка стає майбутнім
Учасники конференції неодноразово поверталися до думки про те, що культура живе доти, доки її передають далі.
Саме тому пам’ять про Сергія Мацояна та Валерія Гегамяна виявилася не лише спогадом про минуле. Вона стала розмовою про відповідальність сучасного покоління перед майбутнім — про необхідність зберігати професійний досвід, мистецькі традиції, людські історії та передавати їх студентам.
Конференція «Захід — Схід: культура і сучасність» показала, що наука і мистецтво можуть говорити однією мовою. Доповідь, спогад, художній образ і музичний твір стають частинами одного культурного процесу.
А Одеса, місто, сформоване на перетині різних культур, вкотре постала як простір такого діалогу.
Музика справді не потребує перекладу. Але вона потребує пам’яті, уваги й живого виконання. І коли твір, створений десятки років тому, знову звучить у концертній залі, а ім’я митця передається наступному поколінню, минуле перестає бути лише історією.
Воно продовжує жити — у музиці, в мистецтві, у педагогіці, у пам’яті учнів і колег.
Саме в цьому, мабуть, і полягає головний сенс зустрічі «Захід — Схід: культура і сучасність»: не стирати відмінності між культурами, а створювати простір, у якому вони можуть почути одна одну — і разом створити нове звучання спільного культурного майбутнього.
