Рішення Київської міської ради усунути з публічного простору пам'ятник Михайлу Булгакову на Андріївському узвозі стало черговим епізодом у довгій і напруженій дискусії про місце російської культури в українському міському ландшафті. Передумовою цього рішення став висновок експертів Українського інституту національної пам'яті: навесні 2024 року вони визнали Булгакова українофобом та імперцем за світоглядом, а пам'ятники й топоніми, пов'язані з його іменем, – символікою російської імперської політики. Згодом у Києві почали розгляд петиції щодо усунення згадок про письменника з міського простору.
Суспільна реакція на це рішення вийшла далеко за межі формальної процедури демонтажу пам'ятника. Адже питання стосувалося не так самого Булгакова(хоча все ж і його особи також), а принципів роботи з культурною спадщиною загалом.
Для одних усунення пам'ятника стало логічним і необхідним кроком очищення публічного простору та проявом деколоніального активізму. Для інших – тривожним сигналом спрощень, які ризикують перетворити складну історію на набір жорстких заборон та перерости в популістичні заклики. Ще для когось Булгаков врешті лишився значимим на цінним письменником, якого зносити все ж не варто.
Журналістка УП.Культура Анастасія Большакова зібрала думки культурних та політичних дієвців з приводу знесення пам'ятника російському письменнику й аналізує, як під час війни формуються межі публічного простору і якій спадщині в ньому місце.
Які пам'ятники "мають право бути"
Реакції на усунення пам'ятника Булгакову продемонстрували, що суспільна дискусія точиться не лише довкола конкретної постаті, а й довкола принципів роботи з пам'яттю в публічному просторі. Частина коментаторів акцентує не так на питанні "зносити чи ні", як на способах і рамках ухвалення таких рішень.
Митець Саша Курмаз пригадує альтернативну модель, яка обговорювалася ще кілька років тому: переосмислення через контекстуалізацію. Хоч це рішення втратило актуальність з Булгаковим, так можна було б вчиняти з іншими складними об'єктами міського простору, вважає художник:
"Була така ідея кілька років тому. Доповнювати вже існуючі скульптури, пам'ятники в місті оновленими, історично достовірними інформаційними табличками.
Наприклад, якщо постать контроверсійна, табличка могла б збільшуватись в масштабі та перекривати видиму частину скульптури. У випадку коли скульптура, монумент має мистецьку цінність табличка могла б бути меншого розміру. Процес прийняття рішення, стосовно того чи іншого об'єкту можна було б організувати публічним та інклюзивним. Створити робочу групу з митців, мистецтвознавців, істориків, представників громад".
Цифрова візуалізація таблички перед пам'ятником Булгакову у Києві
З фейсбук-сторінки Саші Курмаза
Для письменниці Світлани Тараторіної Булгаков є символом імперської системи, яка одних авторів підтримувала й канонізувала, а інших фізично знищувала:
"Булгаков нам так засів у думках (я закінчила рос школу з поглибленим вивченням рос літ), тому що наших письменників розстріляли. Слава – на їх крові. І може персонально Булгаков у тому і не винуватий, але для мене він – символ цих процесів. Він – автор імперії. Імперії, яка одних знищувала, а інших підтримувала.
Пройдіться по Богдана Хмельницького, дійдіть до київського будинка Слова, прочитайте таблички, подивіться на роки смерті. Де памʼятник у Києві співцю міста Валеряну Підмогильному? Де памʼятник письменнику, який писав про Київ і більшу частину життя прожив у Києві Івану Нечую-Левицькому? Цей список можна продовжувати і продовжувати.
Мрію про дні, коли Київраду буде думати не що знести /перейменувати, а який памʼятник поставити і де на це знайти гроші. Опосередковано над цим працюю"
Могила Підмогильному на Байковому кладовищі у Києві
Христина Коціра/hromadske
Риторичні запитання про відсутні в Києві пам'ятники Валер'яну Підмогильному чи Івану Нечую-Левицькому підсвічують іншу сторону дискусії. Деколонізація – це не лише демонтаж, радше система аналітичної й промоційної роботи з посилення тих голосів, які були витіснені з публічного та історичного простору. Питання полягає й у тому, кого і як туди повернути через пам'ятники, а ще топоніміку, освітні та культурні програми.
Чи можливо "закенсилити" Булгакова
Журналіст і публіцист Дмитро Крапивенко наголошує, що українська культура добре знає приклади ідеологічно заангажованих авторів. Та на відміну від діячів українського канону з суперечливими політичними біографіями, Булгаков є "чужим" за всіма можливими факторами. Саме тому, на думку Крапивенка, відмова від його публічного вшанування не є актом цензури, а радше жестом культурного самовизначення: Україна може вшановувати діячів інших культур, але не тих, чия творчість органічно вписана в імперський проєкт.
"Вся наша література 30-50-х була ідеологічною заангажованою: це могла бути, як більшовицька, так і націоналістична заангажованість. Та Теліга і Ольжич симпатизували до певного часу нацистам, а ті їх за це згодом розстріляли. Так само як було свого часу розстріляні більшовиками поети наших 20-х, більшість з яких "прінялі революцію 1917-го". Автор головної "Пісні про Сталіна" Рильський – наш поет. Але Булгакову серед них немає місця, тому що він ЧУЖИЙ. Ціннісно, мовно, культурно – як завгодно.
Він російський письменник. І завжди був таким. От Маяковський мав якесь там українське коріння і написав чудовий вірш "Долг Украине", але при цьому він, звісно ж, поет російський. Як і польським є Юліуш Словацький, народжений у Коемʼянці, він польський і більш нічий. Так, в нас будуть стояти памʼятники Словацькому, Шолом Алейзему й імаму Шамілю. Бо вони не належать до імперської культури, а Пушкін і Булгаков належать. Тому ми відмовляємось від них".
Юліуш Словацький, погруддя для мосту Казимира Великого у Луцьку. Встановлено 1923, зруйновано 1943
Вікіпедія
Схожої позиції дотримується й публіцист Віталій Портников, який прямо пов'язує присутність діячів російської культури в українських містах із відтворенням міфів про "русскій Кієв" чи "русскую Одессу". В умовах війни, зазначає він, ці міфи перестають бути абстрактними культурними конструкціями й стають частиною реальної загрози. Відмова від пам'ятників російським авторам у цьому контексті – акт руйнування колоніального символічного ландшафту:
"Час, коли тут була напівросія, минув. Тепер тут буде або Україна – якщо ми відібʼємося. Або Росія – якщо ні. І в захопленій Росією Україні нічого українського вже не буде. Від слова зовсім.
А чи будуть в Україні, яка відібʼється, читати Булгакова чи Ахматову? З роками будуть – але в українському перекладі і з усвідомленням контексту. Але памʼятників діячам російської культури в Україні більше не зʼявиться – і кожна притомна людина прекрасно розуміє чому".
Київміськрада також підтримала рішення знести пам'ятник Анні Ахматовій у Маріїнському парку
Нарешті, журналістка й ведуча Ірина Славінська пропонує, можливо, найбільш примирливу, але водночас принципову позицію. Вона визнає: тексти Булгакова залишаться предметом читання й академічного аналізу, і саме на українських гуманітаріях лежить відповідальність за критичну оптику їх прочитання:
"Чи український спадок завжди безпроблемний? Зовсім ні. Проте він релевантний, бо може мені про мене розповісти, включно з суперечностями, що їх доводиться проживати й думати. В нас усіх буває таке, що доводиться думати думку, з якою незгодні".
(Не)популярна думка про пам'ять
Важливо, що в цій дискусії дедалі виразніше звучить і питання подвійних стандартів у роботі з культурною спадщиною. Показовими у цьому випадку можна назвати періодичні хвилі "скасування" того ж Миколи Хвильового, особливо з огляду на його комуністичні переконання. У таких дискусіях знову постає питання: чи йдеться про осмислення контексту, в якому діяла людина, чи про спробу ретроспективно накласти на минуле моральні критерії нашого часу.
Та проблема є ширшою – українське суспільство все ще шукає баланс між критичним прочитанням спадщини та готовністю прийняти її багатошаровість і внутрішні суперечності. Тож рішення Київміськради в цьому випадку радше сприймають як одиничне, прийняте під впливом активістів, ніж системна робота з культурним середовищем міста.
Пам'ятник Миколі Хвильовому
NewsWeek
Літературознавець Михайло Назаренко застерігає від логіки вибірковості й подвійних стандартів. У своїй позиції він порівнює ставлення до Булгакова з толеруванням у публічному просторі постатей українського канону, чиї тексти містять відверто антисемітські або пронацистські висловлювання.
"Я за знесення пам'ятнику Ахматовій, бо він встановлений незаконно, потворний, а напис "НАВЕКИ" на постаменті аж надто вже промовистий.
Я проти знесення пам'ятника Булгакову, бо він НЕ встановлений незаконно і стоїть біля будинку, де жив письменник, чиї життя і творчість безпосередньо пов'язані з Києвом. Політичні погляди неприйнятні? А чого ж ви хотіли? [...]
[...] Український національний рух, на щастя, подолав оце [в пропущеному уривку цитати йдеться про українських письменників (Дмитро Донцов, Євген Маланюк, Улас Самчук і Олена Теліга), у чиїх текстах присутні антисемітські і нацистські висловлювання, – прим. УП]. Але поки ми робитимемо вигляд, що цього не було, або (див. сайт донцовського центру) вважатимемо, що це цілком нормально і прийнятно, – ми подолали це не до кінця. І ЦЕ значно небезпечніше для України, ніж пам'ятник Булгакову. Не тому, що тут нібито суцільні антисеміти, – бо це не так. А тому, що подвійні стандарти й (само)цензурування пам'яті – це глухий кут"
Для Назаренка проблема полягає не лише в самому пам'ятнику, а в небезпеці селективної пам'яті, яка дозволяє одним авторам "контекст" і право на помилку, а іншим – ні. Така асиметрія, на його думку, свідчить про неподолані травми й небажання суспільства до кінця проговорити власну складну спадщину.
Поступово українська топоніміка наповнюється й іменами українських дієвців історії і культури
Подібну логіку критики, однак у значно радикальнішій і узагальненій формі, артикулює філософ Андрій Баумейстер. На його думку, йдеться не про боротьбу за національну ідентичність, а про "класову боротьбу" – конфлікт "агресивної посередності" з творчим началом, який нібито маскується під очищення культурного простору.
(Перекладено з російської) "Це дуже правильна політика: забороняти, скасовувати, демонтувати, ламати і руйнувати. Так і чинять освічені, благородні і вільні люди!
Адже натомість у нас так багато світлих, яскравих і мудрих творців. Так, вони натворять... Ні, це не боротьба за національну ідентичність і "культурну чистоту". Це класова боротьба. Боротьба агресивної посередності з творчим початком.
Це і є "поклик предків". Адже істина пізнається в порівнянні. Значить необхідно, щоб не було з чим порівнювати... Але це самообман. Реальності властива одна неприємна і прикра риса: реальність періодично про себе нагадує. Здається, це станеться дуже скоро..."
Втім, у такій оптиці розмова про конкретний історичний і політичний контекст фактично зникає й позиція Баумейстера розходиться з аргументацією Назаренка. Якщо останній застерігає від подвійних стандартів і закликає чесно проговорювати проблемні сторони власного канону, то Баумейстер виступає проти "скасування культури" у загальному прояві.
Раніше пам'ятник Булгакову активісти перекривали інформаційними знаками
facebook.com/Nevidom
До ряду застережень про культуру пам'яті долучився й видавець Олександр Красовицький (Видавництво "Фоліо"), який пропонує дивитися на ситуацію з погляду культурної політики, а не лише морального афекту.
Красовицький звертає увагу на структурну проблему: в Києві досі немає десятків пам'ятників українським письменникам і діячам культури, які заслуговують на присутність у публічному просторі – від Івана Нечуя-Левицького й Павла Загребельного до Анатолія Дімарова чи Віктора Некрасова. У цьому сенсі демонтаж, не підкріплений паралельною роботою з "будівництва", ризикує залишитися порожнім жестом.
"У нас вже багато років вміють зносити набагато краще, ніж будувати. Руйнувати завжди простіше. Руйнування завжди викликає багато позитиву і у тих, хто руйнує, і у групи підтримки. Палити книжки теж не складно. Видавати трошки складніше.
Чи потрібні в Києві памʼятники українським письменникам? Так. Немає десятків тих памʼятників, які мають бути. Анатолій Дімаров, Павло Загребельний, Іван Нечуй-Левицький, Шмуель-Йозеф Агнон, Джозеф Конрад, і так, Захер-Мазох теж. Да, Віктор Некрасов. Знаю, що це не сподобається багатьом".
Говорячи безпосередньо про Булгакова, видавець визнає складність кейсу: письменник був частиною російського, імперського Києва і водночас залишиться фігурою світового літературного канону – незалежно від українських дискусій. Красовицький не заперечує логіки тимчасового усунення пам'ятника в умовах повномасштабної війни, коли будь-які маркери російської культури в публічному просторі можуть травмувати. Водночас він застерігає від абсолютизації цього кроку: зникнення монумента не скасовує ні текстів, ні їхнього впливу, а читання – питання індивідуального вибору, а не примусу.
Книги Булгакова наразі можна знайти лише на онлайн-майданчиках або придбати "з рук".
Ще один вимір цієї дискусії – особистий, поколіннєвий досвід взаємодії з Булгаковим, який не вкладається ані в імперську апологію, ані в логіку символічного "скасування". Про це говорить громадський діяч Олег Попенко, згадуючи своє перше знайомство з письменником наприкінці 1980-х, під час служби в радянській армії в останні роки функціонування Радянського Союзу.
Для його покоління Булгаков був знаком внутрішнього спротиву системі, проявом антирадянськості. Саморобні футболки з написом "Далой швондеров", які солдати виготовили перед демобілізацією, Попенко описує як жест непокори.
"Для нас Булгаков був не "російським письменником", а антирадянським кодом, знаком внутрішньої свободи. Ми читали його як заборонений сигнал: система – не вічна, Швондер – не герой, а карикатура.
Я носив цю футболку кілька років. На жаль, вона не збереглася. Але пам'ять про неї – збереглася. Як і пам'ять про те, що для мого покоління Булгаков був не частиною імперії, а формою опору їй.
І саме тому сьогодні боляче дивитися, як багато людей, не намагаючись розібратися, починають воювати з іменами, прізвищами, пам'ятниками. Воювати не з сенсами, а з табличками. Не з імперією – а з тінями. Не розуміючи, що саме вони роблять і з чим насправді борються.
Бо культура – це не список дозволених і заборонених прізвищ. Це пам'ять. Контекст. Досвід. І якщо ми починаємо воювати з минулим, не намагаючись його зрозуміти, – ми ризикуємо повторити його помилки, тільки під іншими гаслами"
Принципово іншу рамку пропонують ті, хто наполягає на чіткому розмежуванні між читанням і публічним вшануванням. Військовий і колишній народний депутат Андрій Іллєнко прямо називає Булгакова системним українофобом. Водночас він наголошує: ніхто не забороняє читати Булгакова – як і будь-які інші ідеологічні тексти.
"Ніхто не "забороняє" читати Булгакова. По-перше, це неможливо. По-друге, недоцільно. Для кращого розуміння предмета читати можна кого завгодно, хоч Адольфа Гітлера, хоч Сталіна, хоч Булгакова. Я от читав усіх цих трьох і нічого страшного зі мною не сталося.
Але читати і публічно вшановувати – це абсолютно не одне і те ж. Памʼятник – це публічне вшанування. Це немає жодного стосунку до приватних оцінок і смаків, це елемент державної політики памʼяті. І ніяким боком, під жодним соусом українофоб Булгаков не може бути частиною української державної політики памʼяті", – написав Іллєнко.
***
Посилення українських авторів та авторок, митців і мисткинь, повернення забутих імен, створення нових символів і точок ідентифікації вірогідно могли б мати значно довший і глибший ефект, ніж будь-який одиничний акт усунення пам'ятника черговому російському дієвцеві з публічного простору.
